«Група Лісника» та прокурорський фарс

Можливо, ви чули свого часу про гучну «справу Лісника», коли СБУ знищила розвідгрупу, яка підпорядковувалася ГУР МОУ та до 31 серпня 2015 року була Першим відділом розвідки ДУК «Правий сектор» (ГСП «Базальт»). Тоді, згідно з офіційною версією, командир групи Олег Мужчиль (позивний «Лісник») був убитий співробітниками ЦСО «А» (за іншими даними, справжня його доля невідома). Це сталося 9 грудня 2015 року.

Пізно увечері 9 грудня по телеканалам і новинним сайтам новина прокотилася хвилею. Представники прес-служби СБУ зі сльозою в голосі розповідали про те, що доблесна «Альфа» ціною життя одного бійця і поранення другого знешкодила російську ДРГ в центрі Києва і знищила її ватажка. Особливо трепетно повідомлялося про те, що злочинці взяли в заручники шестирічного хлопчика.

Всенародна гордість відвагою СБУ і обурення підлістю російських диверсантів злегка вщухли, коли через добу в інтернеті стали з’являтися повідомлення про те, що той, кого оголосили вбитим в ході спецоперації терористом, був командиром 1-го відділу розвідки ДУК «Правий сектор», а заарештовані росіяни , яким вражені новиною читачі і телеглядачі вже бажали лютої загибелі, — добровольці, які воювали за Україну в складі цього ж підрозділу.

Ще пізніше з’ясувалося також, що маленька дитина, дійсно знаходилась у квартирі на момент спецоперації, в якійсь мірі і правда була узятв у заручники. Тільки не тими, хто у квартирі знаходився, а тими, хто її штурмував: матері хлопчика заборонили виводити його назовні співробітники «Альфи».

Заарештовані троє росіян були — бійці-добровольці ДУК ПС / ГСП «Базальт», які воювали під командуванням Лісника в складі 1-го відділу розвідки, — Павло П’ятаков ( «Рагнар») і Ольга Шевельова ( «Хільда»), а також волонтер-санінструктор ДУК ПС і «Азова» Анастасія Леонова. Були заарештовані і ще двоє людей: сімейна пара з українським громадянством, ніякого відношення до війни не мала, — Валерій Кукель, учень Мужчиль (що був також главою духовного об’єднання буддистів України і настоятелем єдиного в Україні буддистського монастиря), і його дружина Олена Кукель. В їх київській квартирі Лісник на той момент проживав.

Дізнатися докладніше про «справу Лісника» можливо з ряду публікацій, наприклад, «Справа Лісника: історія одної зради» Артема Фурманюка, «Лісник і його група: питань більше, ніж відповідей» Євгенії Кравченко.

Протягом 2016-2017 рр. всі п’ятеро заарештованих були звільнені з-під варти без будь-якої міри запобіжного заходу. Згідно з чинним законодавством, при звільненні вони повинні були отримати назад свої документи, що засвідчують особу, — паспорта. Але на практиці паспорт повернули лише Олені Кукель (і це щастя, що вона його отримала, адже без нього Олена не змогла б забрати з притулку свого маленького сина, який після арешту батьків також потрапив в казенний дім). Решта чотири людини, що проходять по «справі Лісника» в якості підозрюваних, а потім обвинувачених, документи свої не отримали. Причому ніякого пояснення цьому факту органи слідства та прокуратури надати не побажали, всі листи і клопотання з проханнями повернути паспорта залишалися без уваги. Не допомогли ні звернення до адміністративного суду (на засідання якого, втім, позивачі потрапити часом не могли — через, як не дивно, відсутність документа, що посвідчує особу), ні відкриття кримінальної справи про самоправство, порушеної проти прокурора, ні депутатські запити до Генпрокуратури . Люди справно відвідували судові засідання, які постійно переносилися через неявку прокурорів, присяжних, перекладачів, а інколи і суддів, кожен раз прориваючись до будівлі суду чи не з боєм. Бійці Нацгвардії, що охороняють суд, природно, не хотіли пропускати людей, які не мають при собі документів.

На початку 2019 го року новий склад суду (а склад суду у «групи Лісника» змінювався неодноразово, оскільки за час, що минув з моменту передачі справи до суду в серпні 2016- го, у суддів періодично спливали терміни повноважень) з інтересом виявив, що на лаві підсудних перебувають невстановлені особи. Звернувшись з риторичним питанням до прокурора ( «може, ви їх на вокзалі набрали, кого ми судимо, хто ці люди?»), Суд зобов’язав останнього принести документи на наступне засідання.

Прокурор приніс. У квітні П’ятаков, Леонова і Кукель отримали, нарешті, свої паспорти. А ось паспорта Шевельової у прокурора при собі не виявилося.

Слід згадати, що Ольга, яка прибула в Україну у березні 2015-го року, вирішила не ризикувати при перетині кордону (на той час вже декількох росіян, які побажали вступити в ряди добровольців, які воюють на боці України, заарештували в момент перетину кордону — їх особисте листування читалися спецслужбами). Вона визнала нелегальний перехід менш небезпечним, вибравши по карті відповідний маршрут, прибула до Білорусі, звідки пішки вирушила по болотах Полісся на українську територію. Про цей похід Шевельова навіть написала статтю «В Україну по болотах».

Благополучно подолавши цей маршрут, росіянка приєдналася до підрозділу Лісника, брала участь в бойових діях, за сприяння кураторів ГСП «Базальт» — офіцерів ГУР МОУ — в листопаді 2015 го покинула зону АТО разом з Павлом Пятаковим і Лісником. Прибула до Києва, на конспіративну квартиру ГУР, де її через три тижні і заарештували разом з П’ятаковим.

Ольга не приховувала того, що перетнула кордон нелегально, згадала про це в своїх свідченнях при допиті в СБУ, відповідала на питання, що стосуються цього переходу. Але до недавнього часу ніхто й не здогадував, що в січні 2017-го року СБУ відкрила кримінальне провадження за статтею 332 — «незаконне переправлення осіб через державний кордон». Оскільки Шевельова-Хільда ​​переходила кордон самостійно, поява такої справи виявилося сюрпризом. Але куди більш неприємним сюрпризом виявилося інше: хоча Ольга в цьому провадженні не маєла ніякого процесуального статусу, з невідомих причин її паспорт виявився залучений до справи, а саму справу — відправлено до Житомирської області, в поліцію міста Овруча, до якого, власне, і вийшла в далекому вже 2015-му по болотах Ольга.

Кваплива відправка «розслідуваної» більше двох років справи в Овруч дивним чином збіглася з вимогою суду до прокурора — надати паспорта всіх обвинувачених. І паспорт громадянки РФ Шевельової О.К. шляхом нехитрих маніпуляцій, відомих як тимчасовий доступ до матеріалів кримінального провадження, виявився залучений до справи і разом з ним поїхав в Полісся.

Слід зазначити, що Ольгу ніхто про це до відома не поставив. Інформація про переміщення паспорта в Житомирську область була отримана після того, як всі інші фігуранти «справи Лісника» знайшли нарешті свої паспорти, а вона — ні. Після відправлення захисником Ольги — Сергіем Тимощуком, до прокуратури адвокатського запиту, а народним депутатом Ігорем Мосійчуком — відповідно депутатського, з надісланих відповідей прокуратури з’ясувалося місцезнаходження єдиного документа, що посвідчує особу Шевельової.

Нові запити — знову-таки адвокатський і депутатський — принесли обнадійливі результати. Адвокату відповів слідчий Овруцької поліції Олексій Богдан, а депутату — начальник слідчого управління нацполіціі в Житомирській області Олександр Радченко. Обидва листи повідомляли, що паспорт можна сміливо забирати, поліції він більше не потрібен.

Здавалося б, на цьому історія з багатостраждальними паспортами повинна була нарешті завершитися. Однак в реальності все виявилося інакше. Трирічний фарс з позбавленням людей елементарних прав тривав.

Історія про те, як Хільда отримала, нарешті, свій документ назад, заслуговує на окрему розповідь, тому далі буде.

Кирило Скубренко